Три дні в серпніРадянський Рубікон і лівий рухперекладено з 1917 No. 11 У тижні, що пішли після провалу «путчу» 19-21 серпня, Інтернаціональна Більшовицька Тенденція була практично єдиною політичною силою серед безлічі самопроголошених троцькістських організацій, що побачила в цих подіях кінець радянської робітничої держави. Подальший розвиток подій тільки підтвердив правоту нашої точки зору. Через кілька днів після «путчу» Горбачов, за вказівкою Бориса Єльцина, оголосив про розпуск КПРС. З'їзд Народних Депутатів проголосував за саморозпуск. У грудні Єльцин оголосив про розформування Радянського Союзу та створення так званої Співдружності Незалежних Держав. Єльцин навіть не намагався зобразити спробу консультації з Горбачовим, усі спроби якого підтримувати хоча б зовні діяльність союзного уряду просто ігнорувалися. У день Різдва Горбачов перестав бути президентом СРСР. Радянський прапор був спущений зі Спаської вежі Кремля й у той же вечір був замінений царським. Єльцин в'їхав в апартаменти радянського президента ще до того, як Горбачов устиг зібрати свої речі. Основні радянські політичні інститути вдалося безперешкодно розпустити, тому що руйнування СРСР вже було на той час визначено. Розвиток подій після «путчу» виявився не більш ніж епілогом трьох серпневих днів, коли деморалізовані захисники старого сталіністського апарата робили свою останню ставку і програвали. Єльцину не треба було багато часу на повне руйнування й без того ветхої державної економіки. На початку січня він скасував державні субсидії в харчовий і ряді інших галузей, у кілька разів підвищив ціни. Це були тільки перші кроки цілеспрямованої системи заходів, спрямованих на заміну планової економіки ринковою анархією. Це швидко викликало хвилю народного збурювання. Оскільки Єльцин увергнув країну в безодню реакції, розгнівані маси ополчилися проти нього. Серія голодних бунтів, що унесла життя декількох студентів, пронеслася по столиці Узбекистану Ташкенту; робітники, військові та колишні партапаратники прийшли на Червону Площу виразити свій протест проти нового режиму 7-го листопада – у день Жовтневої революції. 5000 офіцерів прийшли до Кремля протестувати проти єльцинських планів поділу армії по національному принципу. 50000 людей вийшло в лютому на вулиці Москви на небачену досі антиурядову демонстрацію. В акціях брали участь не тільки демонстранти з червоними прапорами та портретами Леніна і Сталіна, але й ультраправа Ліберально-Демократична Партія Росії (ЛДПР) та інші монархічні й антисемітські елементи. Коли спалахнули внутрішні конфлікти на Кавказу, а Єльцин продовжив суперечку з новим націоналістичним режимом в Україні про долю Чорноморського флоту, стало ясно, що шлях до реставрації капіталізму в колишньому Радянському Союзі не буде гладким. Єльцинська «реформа цін» була представлена як рекомендація Джеффрі Сакса, «золотого хлопчика» Гарвардської Школи Бізнесу. Останні кілька років Джеффрі Сакс присвятив ознайомленню польських робітників з «принадностями» вільного ринку. Метою реформ було скорочення дефіциту російського бюджету і стабілізація карбованця. При старій плановій системі ціни на товари визначалися не ринком, а соціальними й економічними задачами державного планування. Карбованець функціонував більш як еквівалент оплати праці, ніж засіб платежу. Для створення режиму загального виробництва товарів і впровадження колишнього СРСР на світовий ринок необхідно, відповідно до Гарвардської школи, мати визначений тип універсального еквівалента, для створення визначених показників, виходячи з який різні товари можуть бути продані. Як скоро Росія й інші республіки колишнього СРСР вступлять в імперіалістичну «родину націй»? Продуктивність праці в колишньому СРСР значно поступається показникам розвинутих капіталістичних країн. Товари радянського виробництва, як правило, неконкурентоспроможні за ціною чи якістю з західними товарами. Західні капіталісти неохоче роблять інвестиції навіть у Польщі і колишній НДР, економіка яких набагато більш розвинута, ніж російська. Російська й українська промисловість має вкрай невисокі шанси на залучення інвестицій. Честолюбні російські «підприємці» не можуть навіть організувати виробництво і почати діставати прибуток на існуючих державних підприємствах. Щоб стати конкурентноздатними на міжнародному рівні, більшість радянських підприємств повинна провести масштабну реструктуризацію та технічне переозброєння, що може бути досягнуто тільки за допомогою інвестицій з-за кордону. Імперіалістичні гіганти не зацікавлені плодити нових конкурентів у жодній з галузей економіки. Значні асигнування на «допомогу» колишньому Радянському Союзу, щорічно виділювані імперіалістами, є лише незначною частиною засобів, що направлялися у свій час на боротьбу з «імперією зла». Цих засобів досить лише для того, щоб до пори до часу підтримувати падаючу популярність Єльцина. Усе це ніяк не можна назвати сучасним Планом Маршалла. Країни, що раніше складали СРСР, не залишаються без уваги хижаків з Уолл-стріт і Франкфуртської фондової біржі. Колишній Радянський Союз був ведучим світовим виробником нафти і лісу, його територія також була багата мінералами, металами та зерновими. Населення має досить гарну освіту навіть за західними стандартами, тому існує величезний потенційний ринок конкурентноздатної робітничої сили. Але імперіалісти, в основному, бачать колишній Радянський Союз як постачальника сировини і сільськогосподарської продукції та споживача кінцевих продуктів зі США, Європи і Японії. Деіндустріалізація, що буде супроводжувати реставрацію капіталізму, увергне республіки колишнього СРСР у безодню економічної залежності і господарської відсталості, більш характерну для країн Третього світу, ніж для розвинутих капіталістичних держав. Однак колишній Радянський Союз не був країною Третього світу. Більшовицька революція 1917-го року зруйнувала стару царську імперію і поклала початок перетворенню переважно селянської країни у могутню індустріальну державу. Під час революції більш 80% радянського населення жило в селі, зараз більш 60% - городяни. Реінтеграція Радянського Союзу в міжнародну капіталістичну систему буде означати руйнування цілих державних галузей економіки: сталеливарної, машинобудівної, військової, споживчих товарів, а також зубожіння десятків мільйонів робітників, раніше зайнятих у виробництві. Несхоже, щоб держави, що виникли в результаті розвалу СРСР, можуть бути приведені до стану країн Третього світу без вибуху народного гніву. Єльцин легко може бути скинуто, оскільки народне збурювання проти шокової терапії «вільного ринку» продовжує зростати. Тому вже зараз він змушений модифікувати найбільш тверді пункти своєї економічної програми. Однак Єльцин і його прихильники ні на йоту не згорнули зі шляху капіталістичної реставрації – міняються тільки тактика і терміни. За робітничу революцію, розгромити контрреволюцію!Єдина сила, що може повернути потік подій назад – робітничий клас – дезорієнтований і деморалізований роками сталіністського зрадництва. Єльцинський режим залишається дуже неміцним і уразливої до впливу знизу. Революціонери в колишньому СРСР повинні сприяти трансформації народного збурювання аферистами і спекулянтами продуктами харчування у виступи проти всієї приватизаційної схеми. Подібно подіям 1905-го і 1917-го року, робітники можуть відновити ради за допомогою представницьких органів на кожній виробничій ділянці, що складаються з робітників та їхніх класових союзників. Такі органи народної влади можуть забезпечити необхідні постачання і справедливий розподіл продовольства. Вони також можуть зупинити грабіж та викрадання суспільної власності на підприємствах та припинити звільнення за допомогою введення диференціальної погодинної системи мотивації праці й узаконювання організаційної структури для відродження робітничої держави. Масове неприйняття єльцинських твердих мір активно експлуатується правими націоналістичними демагогами й антисемітськими чорносотенними елементами. Антиєльцинські демонстрації в останні місяці збирають як «патріотів»-сталінців, так і російських націоналістів та фашистів. Капіталістична реставрація дала можливість реакційним націоналістичним силам розв'язати кривавий конфлікт у Кавказькому регіоні, у Молдові й інших територіях колишнього СРСР. Марксисти захищають право всіх націй на самовизначення та протистоять великоросійському шовінізму єльцинського Кремля. У той же час соціалісти призивають до добровільного об'єднання народів колишнього СРСР у обновленій соціалістичній федерації. Щоб уникнути катастрофи робітничий клас має потребу в невідкладному революційному керівництві. Революційна партія буде домагатися мобілізації пролетаріату для усунення Єльцина та його націоналістичних хазяїв від влади, згортання приватизаційних програм і повернення батьківщини першої в світі робітничої держави на інтернаціоналістичний шлях Леніна та Троцького. Кожна група, що претендує на революційне керівництво, повинна бути здатна бачити реальність та говорити правду. Зараз політична реальність полягає в тім, що перемога контрреволюції в серпні 1991-го року зруйнувала радянську робітничу державу. Формально, як і в Польщі, Чехословаччині й інших країнах Східної Європи, велика частина економіки дотепер знаходиться в державній власності. Але сили, що знаходяться при владі в суспільстві, направляють свої зусилля на руйнування, а не на підтримку державної власності на засоби виробництва. Клас, що зробив суспільну власність явою і найбільш зацікавлений у її існуванні – пролетаріат – був усунутий від безпосереднього політичного керування з приходом до влади Сталіна в 1920-х роках. У довершення усіх своїх злочинів проти робітничого класу, сталіністська бюрократія встановила свою політичну владу, спираючись на свою самопроголошену роль адміністраторів в економіці з державною власністю. Для захисту привілеїв бюрократії періодично було необхідно захищати форми власності робітників від капіталістичної реставрації і репресувати прокапіталістичні елементи з власного середовища. З провалом серпневого «путчу» роздираючийся серйозними протиріччями і глибоко деморалізований сталіністський апарат розпався, та сили, що відкрито виступають за руйнування економіки, побудованої Жовтнем, захопили владу. Перемога «путчистів» могла б послужити перешкодою приходу до влади реставраторів, що знаходяться зараз при владі, але тільки тимчасовою і неміцною. Тому усі, хто виступає на стороні «путчистів» проти Єльцина і капіталістичної реставрації, не повинні надавати їм ніякої політичної підтримки. Дотепер, наскільки нам відомо, жодна політична тенденція, що називає себе троцькістською, не здала цей останній іспит на захист Рад. Більшість з них підтримала Єльцина в ім'я демократії, інші залишалися нейтральними. Захищаючи свою помилкову позицію, багато хто з цих груп зараз намагається принизити значення перемоги Єльцина в серпні 1991-го року. У залежності від їхнього відношення до «путчу» ми можемо розділити псевдотроцькістські організації на три групи: Об'єднаний Секретаріат Четвертого Інтернаціоналу (USFI), Робітнича Влада (LRCI) та спартакісти. Об'єднаний Секретаріат: «Ніхто, крім нас, демократів»Останні сорок років Об'єднаний Секретаріат Четвертого Інтернаціоналу (USFI), очолюваний Ернестом Манделем, спеціалізувався на перекручуванні і скороченні революційної програми Троцького з метою її адаптації до більш пізніх лівацьких політичних загинів. Їхній пошук «дешевого квитка» для впливу на маси привів їх до підтримки таких найреакційніших сталіністів, як Кастро та Хо Ши Мін наприкінці 1960-х років, безмежному вихваляння антикомуністів з польської «Солідарності» десятиріччями пізніше. Як тільки ведучі політичні вітри подули вправо, USFI намагається знайти свою рятівну нішу в соціал-демократії. У це складно повірити, але під час серпневого «путчу» Мандель і його прихильники виявилися на стороні декількох сотень капіталістів-лібералів – прихильників капіталістичної реставрації і чорного ринку, що захищали єльцинський Білий Дім. Разом із усією міжнародною буржуазією USFI вітав перемогу російського президента над ДКНС як «тріумф демократії». Один з американських членів USFI писала: «Поразка путчу бути величезною перемогою радянського народу» (бюлетень «У захист марксизму», жовтень 1991-го року). Інший американський член USFI побачив в єльциністських юрбах «народне повстання», що «не мало прецедентів з часів російської революції 1917-го року, очолюваної В.І.Леніним та Левом Троцьким». («Socialist Action», Вересень, 1991-й рік). Сам Мандель писав: «…путчисти хотіли істотно обмежити чи навіть скасувати існуючі демократичні свободи…Тому путч зустрів рішучу відсіч. І тому ми повинні вітати провал путчу». Як і у всіх правовірних каутськіанців, вищим критерієм для Манделя служить абстрактна «демократія». Кремлівські контрреволюціонери та їхні закордонні хазяї з МВФ не настільки педантичні в захисті «прав і воль». Надзвичайно тверді міри, необхідні для реставрації капіталізму, нав'язувалися радянським громадянам на багнетах, без пихатих мов чи передвиборних рукостискань. Марксисти знають, що буржуазна демократія має класовий характер. Формальна рівність прав не виключає, а, скоріше, ховає реальну соціальну нерівність між буржуазією та пролетаріатом, між бездомним жебраком і президентом «Дженерал Моторс». Парламентські інститути відіграють важливу роль у легітимізації керівної ролі буржуазії, маскуючи класову політику капіталістичного уряду фасадом народної згоди. Робітничий клас повинний захищати демократичні волі капіталістичного суспільства від усіх спроб обмежити чи скасувати їх. Однак, у світлі прогресу людства, зміст Жовтневої революції значно більший, ніж звичайна буржуазна демократія. Скасування приватної власності на території однієї шостої частини суші, і заміна ринкової анархії плановою економікою заклали соціальну базу суспільства, у якому демократія стане реальністю для мільйонів людей, що не володіють підприємствами, банками чи імперіями ЗМІ. Лицемірні «демократичні» імперіалісти ненавидять сталіністів не за те, що вони усунули від влади радянських робітників, а за те, що їхнє керівництво засноване на завоюваннях російського пролетаріату в 1917-ом року. Говорячи словами Троцького: «Ми не повинні забувати, що в даний момент питання скинення радянської бюрократії підлегле проблемі захисту державної власності на засоби виробництва в СРСР». USFI – не на тій стороні барикадСерпневі барикади сформували розділову лінію між тими, хто жадає реставрації капіталізму, і тими, хто хоче сповільнити ринкові реформи і відновити, принаймні тимчасово, соціальний і економічний статус-кво. Соціал-демократи, ліберали і всі ті, хто відкрито вітав реставрацію капіталізму, без особливих сумнівів вітали провал «путчу». Псевдотроцькісти, однак, повинні були фальсифікувати події, щоб виправдати своє відмовлення від захисту Рад і дистанціюватися від чисто ліволиберальної позиції. Саме тому для USFI надзвичайно важливо «довести», що між «путчистами» і єльциністами не було особливої різниці. Нат Вайнштейн писала у вересні 1991-го року в «Socialist Action»: «При спостереженні за розходженнями між різними представниками партійного і державного апарата – Горбачовим, організаторами путчу, Борисом Єльцин і Едуардом Шеварнадзе, дійдеш до висновку про те, що немає істотних відмінностей між прихильниками ринково орієнтованої капіталістичної демократії з одного боку, і комуністами-«яструбами», що захищають соціалізм, з іншого». Звичайно, лідери «путчистів» не були «комуністами, що захищають соціалізм», вони були сталіністськими бюрократами, що намагаються зберегти владу і привілеї центрального апарата, що залежить від існування економіки з державною власністю, що боролися проти сил, що відкрито проповідують капіталізм. Якщо, згідно Вайнштейн, путч не був протистоянням реставраторів капіталізму і тих, хто боровся проти реставрації, які ж сили боролися між собою? Вайнштейн продовжує:
Нескладно зрозуміти, до чого веде ця аргументація. Якщо єльциністи і лідери «путчу» єдині у своєму прагненні до капіталізму, а відрізняються тільки в політичних методах, для робітничого класу краща перемога тієї фракції, що буде відроджувати капіталізм без репресивних методів. Це, як ми бачимо, єдиний логічний аргумент, використовуваний так називаними троцькістами, для захисту своєї позиції відмовлення від блоку з лідерами «путчу». Тільки ця головна передумова – що мети «путчистів» та їхніх опонентів були єдиними – помилкові. Ернест Мандель згодний з Вайнштейн у тім, що Єльцин представляє деяке крило радянської бюрократії, але сумнівається в тім, що і російський президент, і лідери путчистів здатні і будуть намагатися реставрувати капіталізм:
Таким чином, з одного боку, Вайнштейн затверджує, що вся радянська бюрократія прагне до реставрації капіталізму, з іншого боку, Мандель сумнівається в тім, що яка-небудь частина бюрократії, у тому числі навіть найправіши єльциністські елементи, мають бажання чи сили для подібної реставрації. Ці два погляди на радянську бюрократію є діаметрально протилежними, і могли б викликати жаркі дебати в організаціях, що відносяться до подібних питань серйозно. Якщо на практиці Вайнштейн і Мандель продовжують щасливо співіснувати під однією політичною парасолькою, це відбувається тільки тому, що за їх видимими розбіжностями ховаються значно більш істотні загальні інтереси. Мандель і Вайнштейн згодні в тім, що серпневий «путч» і його провал не мали ніякого відношення до питання про збереження радянської робітничої держави. Обоє вони згодні з тим, що відмінність Єльцина від ДКНС полягає в тому, що він прагнув захистити демократичні волі. Таким чином, незважаючи на розбіжності по питанню природи і пріоритетів радянської бюрократії, Вайнштейн і Мандель виявилися прихильниками однієї й тієї ж політичної лінії – підтримки «» . , збігу обставин, це практичне рішення привело USFI на сторону мінливої ліволіберальної та соціал-демократичної точки зору. Для опортуністів аналіз об'єктивної реальності не є керівництвом до дії, але логічним обґрунтуванням згладжування гострих програмних кутів. Однак висновки, зроблені на базі подібних основ, у кращому випадку другорядні. Єльциністи та «путчисти»: конфлікт інтересівАргументи, подібні пр& |